Версія для друку

Написати листа

Прийняття 28 червня 1996 року нової Конституції України Верховною Радою стало центральною політичною й історичною подією української державності. За своєю історичною значимістю вона може бути порівняна із всеукраїнським референдумом 1991 року, на якому народ України висловив підтримку державної незалежності. Саме після прийняття власної Конституції Україна стала легітимною державою у сучасному світі.
Значення прийняття Конституції слід розглядати з кількох позицій. Це передусім морально-політичний аспект. Події, які супроводжували обговорення конституційного проекту, засвідчили, що українські політики можуть працювати в режимі пошуку політичного компромісу і приймати раціональні рішення, як би важко їм це не давалося; що вони здатні переступити через власні політичні та ідеологічні упередження і знаходити взаєморозуміння, що в Україні відбулося становлення саме професійної політичної спільноти, яка може приймати принципові рішення і не виносити «на люди» власні суперечки. Це був суворий іспит для українських політиків і вони його склали. Прийняття Конституції започаткувало становлення нового, морального виміру політичної діяльності, який був досі невідомий в Україні.
Прийняття нової Конституції України мало внутрішньополітичне значення, оскільки основний закон чітко структурував політичний простір, розмежовував повноваження центральних органів влади, визначив легітимний консенсус щодо фундаментальних питань суспільного і державного життя.
Зрештою, прийняття Конституції має принципове зовнішньополітичне значення. Кредит довіри, який був наданий Україні при її входженні до Ради Європи, виявився цілком забезпеченим – Україна постає однією з небагатьох пострадянських країн, де конституційний процес не призвів до руйнівної політичної кризи.
Відомо, що шлях до прийняття нової Конституції в Україні був нелегким. До останнього дня (а точніше до останньої ночі) доля Конституції, остаточний її зміст та механізм її прийняття залишалися невизначеними. Конституційний процес ледве не викликав політичну кризу, коли Президент України 26 червня 1996 року прийняв рішення про проведення конституційного референдуму за березневим проектом Основного закону, не чекаючи згоди парламенту. На щастя, кризи вдалося уникнути. Якими ж були особливості конституційного процесу в Україні?
Його реальним початком слід вважати підписання Конституційного Договору між Президентом і Верховною Радою 8 червня 1995 року.
24 листопада 1995 року було сформовано Робочу групу з підготовки проекту Конституції,а 11 березня 1996 року побачив світ підготовлений цією групою варіант тексту Конституції. 02 квітня 1996 року Верховна Рада України ухвалила включити до порядку денного пленарних засідань питання про прийняття нової Конституції України.
17 квітня розпочався розгляд проекту Основного закону, а 19 квітня Верховною Радою було ухвалено утворити Тимчасову спеціальну комісію з опрацювання проекту Конституції, яку й було затверджено 05 травня. При підготовці проекту Конституції Тимчасовою спеціальною комісією до першого читання було виписано 6, додатково внесено 12 нових статей, суттєво змінено 29 і доповнено зміст 54 статей. Редакційні та термінологічні правки було внесено до 34 статей проекту. У ході підготовки проекту Конституції до другого читання від суб’єктів законодавчої ініціативи надійшло близько
5680 пропозицій та поправок. 4 червня проект Конституції України було прийнято у першому читанні.
Під час другого читання, яке розпочалося 19 червня, Верховною Радою було розглянуто 42 статті проекту, переважну кількість яких було прийнято конституційною більшістю. Не прийнятими на 26 – 27 червня залишилися найбільш заполітизовані й "ідеологічні" статті.
Багато сумнівів висловлювалося з приводу того, чи потрібна взагалі конституція на перехідний період. Історичний досвід показує, стверджували прихильники цієї точки зору, що стабільність суспільства не залежить від наявності чи відсутності конституції – деякі розвинені країни живуть і без неї. Але в ході дискусій опонентів вдалося переконати в тому, що головна причина негайного прийняття Конституції – надзвичайна складність реформування суспільства, що тягне за собою деструктивні процеси, які призводять до накопичення нерозв’язаних економічних, соціальних і політичних проблем.
Отже, першим здобутком конституційного процесу було досягнення згоди більшістю українських політиків у тому, що нова Конституція усе ж потрібна Україні.
Предметом міжпартійних суперечок з приводу прийняття Конституції, головним чином, були такі питання: існування інституції президентства в Україні; структура й прерогативи законодавчої влади; соціальні гарантії з боку держави; приватна власність; Кримська автономія;державна символіка й мова.
У спробах узгодити позиції з цих питань зіткнулися уявлення про те, якою повинна бути політика взагалі, і як суб’єктивні політичні точки зору корелюють з об’єктивними тенденціями історичного процесу. Демонстрацією своєрідної політико-правової неписьменності при обговоренні проекту Конституції було твердження, що ніби він призведе до зміни суспільно-політичного ладу в Україні, "капіталізує" всю систему суспільних відносин, уможливить пограбування країни. Елементарна істина соціологічної науки про те, що зміна суспільно-політичного ладу залежить не від текстів ухвалених законів і постанов, а від перебігу об’єктивних соціальних та історичних чинників, не була, очевидно, відома багатьом українським політикам.
Серйозні ідеологічні й політичні суперечки викликали питання інституції президентства і структури законодавчого органу.
Аргументи прихильників сильної президентської влади були такими. В сучасному світі відбувається посилення президентської влади, суспільство усе більше потребує єдиної інтегруючої та координуючої сили, наділеної широкими повноваженнями. Переваги президентської форми правління полягають у тому, що вона гарантує стабільність уряду при значному впливі парламенту на його дії, охороняє суспільство від неважливих змін виконавчої влади, спричинених кон’юнктурними обставинами, як це взагалі властиво парламентським республікам. Численні права й повноваження, що надаються главі держави конституціями країн з президентською формою правління, сприяють оперативності політичного й адміністративного управління, уможливлюють швидке прийняття загально державних рішень i дозволяють ефективно й послідовно впроваджувати їх у життя. Взагалі, президентські чи парламентські республіки у "чистому" вигляді зустрічаються рідко – кожна форма правління є певним компромісом між владою глави держави та владою парламенту, способом їхнього урівноваження.
Заперечення інституції президентства під час обговорення й прийняття нової Конституції в Україні відбувалося або з ідеологічних міркувань, або ж як приховане бажання усунути від влади конкретну особу. Така позиція може також бути свідченням недалекоглядності й дрібномасштабності, "одноденності" політиків, які до цього вдаються. Незворотність суспільного поступу, процесів реформування і демократизації, робить їх незалежними від окремих посадових осіб та їхніх політичних симпатій.
Ліві фракції стверджували, що пропрезидентський проект Конституції нібито закріплює авторитарний режим, який обмежує повновладдя народу, не передбачає механізму ефективного стримування і противаг. Це була відверто упереджена аргументація, бо насправді проектом Конституції України передбачається неухильне дотримання принципу стримування й противаг – неодмінної умови нормального функціонування окремих гілок влади у демократичній державі; коли законодавча влада має реальний вплив на формування органів державної влади, на визначення стратегії внутрішньої і зовнішньої політики країни. Неупереджений аналіз свідчить, що в проекті Основного закону України закладалися загальновизнані ознаки демократичної держави, а саме: принцип підпорядкування меншості більшості; фактична рівноправність громадян; основні політичні і соціальні права громадян (майже третина всього проекту); надання рівного права громадянам на участь в управлінні суспільством і державою; виборність вищих посадових осіб в органах державної влади; їхня підзвітність виборцям; підконтрольність і відповідальність державних органів, які формуються шляхом призначення, перед виборними органами (установами); гласність в діяльності держави.
Незмінним залишилося і число членів депутатського корпусу – 450. В дискусіях з цього приводу неодноразово висловлювалася думка, що цифра "450" набуває ледве не сакрального значення, бо немає жодних аргументів на користь того, чому Україні потрібно саме 450 депутатів. Принаймні таке рішення не вимагатиме "перекроювання" виборчих округів.
До числа питань, які не були чітко визначені Конституцією, належить і місцеве самоврядування в Україні. Очевидно, що ефективність управління місцевими справами, безпосередньою життєдіяльністю громад значною мірою залежить від того, наскільки чітко, однозначно й справедливо визначені субординація місцевих і регіональних органів, їхнє підпорядкування Центру, наскільки оптимально поділені сфери компетенції між ними. Відсутність такої визначеності в Основному законі України неодмінно призведе найближчим часом до нових дискусій і протиборства між політичними силами, місцевими елітами, іншими центрами прийняття рішень.
Здається, загальною рисою конституційного процесу в Україні був агресивний характер політичної риторики, який супроводжував обговорення проектів як у сесійній залі парламенту, так і в засобах масової інформації і був обумовлений прагненням відстояти окремі вузькопартійні інтереси й ідеологічні забобони, надати їм конституційного, загальнонаціонального звучання.
Чи не найбільш емоційно обговорювалося питання державної символіки і державної мови. Щодо останньої висловлювалися дві взаємовиключні точки зору: визнавати державною мовою тільки українську чи визнавати державною як українську, так і російську мови. У розв’язанні цього питання українським політикам зрештою вдалося відійти від чорно-білої схеми "або-або", і в остаточному тексті Конституції закріплено плідний компроміс: державною (офіційною) мовою є українська, але "гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України".
Основний закон будь-якої держави визначає базові права людини й соціальні гарантії її життя, які передбачаються міжнародним правом. Але реальне здійснення і поширення цих гарантій, наповнення їх матеріальним змістом завжди залежить не від тексту конституції, а від економічного розвитку конкретного суспільства. Раціональна межа між суворим дотриманням прав і свобод та їхнім обмеженням визначається не тільки текстом основного закону, а ще й станом культурного, економічного, політичного розвитку суспільства (наприклад, пактом "Громадянські і політичні права" передбачається
25 обмежень прав і свобод людини). Осмислення вітчизняними політиками цього тривіального соціологічного положення, на жаль, зайняло надто багато часу. Зрештою, у новій Конституції України зазначено, що права і свободи людини можуть бути обмежені на таких підставах: інтереси національної безпеки; громадського порядку;запобігання заворушенням чи злочинам; нерозголошення конфіденційної інформації; підтримання авторитету і неупередженості правосуддя; економічного добробуту; територіальної цілісності держави; забезпечення здоров’я та моральності населення; дотримання прав і свобод інших людей.
Спірним було питання, як у Конституції України має бути інтерпретований зміст автономії Криму. У березневому проекті зберігалося поняття автономії, але замість Конституції Криму тут був вжитий термін "статут", що дозволило стверджувати, буцімто проект скасовує кримську автономію. Депутатам вкотре довелося розв’язувати стару дилему, яка провокувала політичну нестабільність на півострові: чи можливо (і чи є сенс), маючи на увазі чинник політичної нестабільності в перехідний період розвитку суспільства, адміністративно-територіальну автономію Криму доповнити ознаками державно-правової автономії? Покласти край такій нестабільності вдалося, спираючись на остаточні формулювання Конституції України, стаття 134 якої, зокрема, визначає: "Автономна Республіка Крим є невід’ємною складовою частиною України і в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відання".
Увібравши найважливіші досягнення вітчизняної і зарубіжної наукової думки у галузі державотворення, Конституція України визначила стратегію подальшого розвитку української держави. На основі і у відповідності з Конституцією прийнято закони про більшість органів державної влади та інші інститути держави: про судоустрій, місцеві державні адміністрації
Версія для друку Написати листа